Право дитини на вселення до місця проживання одного з батьків зберігається і після досягнення нею повноліття (ВС/КЦС у справі № 759/6629/19 від 7 липня 2021)
Фабула судової справи: Спори між батьками і дітьми неминучі, як би один одного не любили, все одно трапляються. Однак, судові спори між батьками і дітьми це вже зовсім інша справа.
За захистом своїх прав до суду звернулась донька із позовом до свого батька про вселення та встановлення заборони чинити перешкоди у користуванні житлом – квартирою, в якій вона проживала з дитинства.
Справа в тому, що позивачка із батьками проживала в комунальній квартирі, однак після їх розлучення, будучи малолітньою вона разом із матір’ю виїхала із цього житла. Після переїзду, батько приватизував квартиру на себе одноособово. Однак, в судовому порядку приватизація була визнана незаконною. Позивачка зареєструвала своє місце проживання у квартирі батька, намагалася вселитися у спірну квартиру, однак відповідач чинив фізичні перешкоди у її вселенні.
В процесі судового розгляду батько подав зустрічний позов про скасування місця реєстрації доньки.
Суд першої інстанції первісний позов визнав обґрунтованим. З огляду на те, що з моменту вселення (з дати народження) позивач, будучи неповнолітньою дочкою наймача-батька, набула рівних з останнім прав на користування квартирою, в тому числі і після досягнення повноліття, а тимчасова відсутність позивача у спірній квартирі не є перешкодою для відновлення її права на користування житлом.
Апеляційний суд рішення скасував з тих підстав, що після досягнення 18 років гарантії збереження права на користування житлом у позивача як повнолітньої особи припинилися. Після 18 років позивач повинна була довести реальний намір скористатися своїм правом на зміну постійного місця проживання, однак на думку суду таких доказів матеріали справи не містять.
ВС залишив в силі рішення суду першої інстанції.
Зокрема, ВС наголосив, що ч.1 ст. 43 Конституції України визначено, що кожен має право на житло.
ВС зазначив, що не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання (ст. 29 ЦКУ). Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку.
Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини.
На час вибуття зі спірного житла позивачка була малолітньою особою та особою з інвалідністю, яка самостійно не могла визначати своє місце проживання, а тому за нею зберіглося право на користування житлом за місцем проживання її батька, в силу положень ст. 64 ЖК УРСР, незважаючи на факт зміни її постійного місця проживання.
При цьому, втрата триваючих зав’язків позивачки зі спірним житлом відбулася не через її волевиявлення, оскільки вона, будучи неповнолітньою дитиною, у зв’язку з припиненням фактичних шлюбних відносин батьків проживала з матір’ю.
Після досягнення 14 років позивачка не могла скористатися своїм правом на вибір та зміну постійного місця проживання через існування судового спору, наявність у неї інвалідності та недосягнення повнолітнього віку. Водночас у позивачки зберігся намір ставитися до спірного жилого приміщення як до свого місця проживання, про що свідчить той факт, що, досягнувши повноліття, вона зареєструвала своє місце проживання у спірній квартирі. Крім того, суди встановили факт чинення перешкод відповідачем у користуванні житлом позивачці, яка намагалася вселитися у спірну квартиру та зверталася до правоохоронних органів з метою захисту порушених прав.
З урахуванням принципу «пропорційності», ВС підтвердив правильність вирішення справи судом першої інстанції та залишив його в силі.
Постанова
Іменем України
07 липня 2021 року
м. Київ
справа № 554/3289/20
провадження № 61-2951св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В.,
Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С., Кривчун Т. О., Чумак О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення та встановлення заборони чинити перешкоди у користуванні житлом,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовною заявою до ОСОБА_2 про вселення та заборону чинити перешкоди у користуванні житлом.
Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 є дочкою відповідача та з народження проживала із матір`ю ОСОБА_3 та батьком ОСОБА_2
у квартирі АДРЕСА_1 , яка перебувала у комунальній власності.
У подальшому ОСОБА_2 (батько позивача) здійснив приватизацію вказаної квартири, яка була передана йому в особисту приватну власність. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 05 липня 2017 року у справі
№ 554/8023/15-ц, що набрало законної сили, було визнано незаконними та скасовано розпорядження органу приватизації від 01 серпня 2006 року № 295 року про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_2 , а також свідоцтво про право власності на житло від 01 серпня 2006 року. Крім того, вказаним рішенням суду було встановлено факт постійного проживання позивача ОСОБА_1 у вказаній квартирі з народження та визнано її членом сім`ї ОСОБА_2 , а також встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у період часу з 01 січня 2004 року до 14 квітня 2014 року.
Після завершення судового розгляду вказаної справи позивач намагалася вселитися у спірну квартиру, однак відповідач не надав своєї згоди на вселення.
31 січня 2020 року позивач зареєструвала своє місце проживання у спірній квартирі, однак вселитись у квартиру не змогла, оскільки відповідач не відчиняє двері квартири, не надає їй ключів від квартири, на телефонні дзвінки та дзвінки до квартири не відповідає, тим самим чинить перешкоди позивачу у вселенні та користуванні квартирою.
Останній раз позивач намагалася вселитися до квартири 04 квітня 2020 року, однак двері були зачинені, внаслідок чого ОСОБА_1 звернулася до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення.
Позивачем зазначено, що внаслідок порушення відповідачем її права на користування спірним житловим приміщенням через протиправну одноособову приватизацію, що була визнана рішенням суду незаконною, вона тимчасово не проживала у вказаній квартирі з поважних причин та змогла відновити своє право на користування квартирою лише після завершення судового процесу, а саме: з моменту реєстрації свого місця проживання за вказаною адресою, тобто 31 січня 2020 року.
Посилаючись на те, що відповідач чинить перешкоди у вселенні та користуванні квартирою, просила суд визнати за ОСОБА_1 право користування квартирою
АДРЕСА_1 ; вселити
ОСОБА_1 до квартири за вказаною адресою; зобов`язати ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у вселенні, надати комплект ключів від вказаної квартири та не чинити перешкоди у користуванні квартирою.
У травні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою про скасування реєстрації ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1 .
Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 01 червня 2020 року відмовлено у прийнятті зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1
про скасування реєстрації.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 15 жовтня 2020 року позовні вимоги задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право користування квартирою
АДРЕСА_1 .
Вселено ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1 , та зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1
у вселенні, надати комплект ключів від вказаної квартири та не чинити перешкоди
у користуванні.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що
ОСОБА_1 має законне право на користування квартирою АДРЕСА_1 . Невизнання такого права відповідачем та чинення ним перешкод порушує право позивача на житло, яке підлягає захисту шляхом задоволення позову.
Посилаючись на положення статей 65, 78 ЖК України, статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, суд першої інстанції дійшов висновку, що з моменту вселення (з дати народження) позивач, будучи неповнолітньою дочкою наймача ОСОБА_2 , набула рівних з останнім прав на користування квартирою АДРЕСА_1 , в тому числі і після досягнення повноліття .
Тимчасова відсутність позивача у спірній квартирі не є перешкодою для відновлення її права на користування квартирою після завершення судових процесів.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що після досягнення 18 років гарантії збереження права на користування житлом у позивача як повнолітньої особи припинилися. Після 18 років позивач повинна була довести реальний намір скористатися своїм правом на зміну постійного місця проживання, однак належних та достатніх доказів на підтвердження цього факту матеріали справи не містять.
На думку апеляційного суду, на час звернення до суду позивач, не вчинивши жодних дій, спрямованих на реальну зміну свого місця постійного проживання, втратила право користування спірним житлом з підстав, визначених статтею 107 ЖК України, як особа, яка вибула на інше постійне місце проживання за адресою: кв. АДРЕСА_2 , де за нею зберігається право постійного користування житлом як члена сім`ї власника житла, її матері - ОСОБА_3 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У лютому 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Октябрського районного суду м. Полтави.
У травні 2021 року справа № 554/3289/20 передана до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування правового висновку Верховного Суду про застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, що відповідає підставі касаційного оскарження, передбаченій пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а також на ненадання судом апеляційної інстанції належної оцінки доказам у справі, що відповідає підставі касаційного оскарження за пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Так, у постанові Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 462/3182/16-ц зроблено висновок про те, що у справах про визнання наймача або члена його родини таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або інше жиле приміщення.
Апеляційний суд вказаного правового висновку не врахував та не звернув увагу на те, що позивач у добровільному порядку та за власним волевиявленням не вибувала зі спірної квартири, а була відсутня з тих підстав, що її батько незаконно здійснив одноособово приватизацію спірного майна, порушивши її право на житло. Після досягнення позивачем 14 років ОСОБА_1 не могла скористатися своїм правом на вибір та зміну постійного місця проживання через існування незавершеного судового спору у справі № 554/8023/15-ц, наявність у неї інвалідності та недосягнення повнолітнього віку.
Поза увагою апеляційного суду залишилося також те, що після закінчення судового процесу у справі № 554/8023/15-ц про визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло, який тривав із червня 2015 року до 30 липня 2019 року (після перегляду справи Верховним Судом), позивач ОСОБА_1 , досягнувши повноліття 22 жовтня
2019 року, зареєструвала 31 січня 2020 року своє місце проживання у спірній квартирі, однак фактично вселитись у зазначене житло не змогла через обставини, що не залежать від її волі, у зв`язку з невизнанням відповідачем її права.
Висновок апеляційного суду про те, що позивач не вчиняла дій,спрямованих на реальну зміну свого місця постійного проживання, є помилковим та не відповідає дійсності, оскільки факт існування судового спору та факт реєстрації місця проживання позивача є доказом волевиявлення особи на реальну фактичну зміну місця проживання.
Доводи інших учасників справи
У травні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.
При цьому посилається на те, що позов має очевидно штучний характер, ґрунтується на незаконній реєстрації позивача у спірній квартирі, завідомо неправдивих свідченнях, що вказує на зловживання процесуальними правами.
Під час розгляду справи відповідачем було надано суду належні докази на підтвердження відсутності правових підстав для обґрунтування позову та самого предмету позову, оскільки відповідно до листа Департаменту з питань реєстрації виконавчого комітету Полтавської міської ради від 13 липня 2020 року проведеною перевіркою встановлено, що дія з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 за адресою: квартира АДРЕСА_1 , проведена з порушенням вимог чинного законодавства та підлягає скасуванню.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 05 липня 2017 року (а. с. 12-25, т. 1) у справі № 554/8023/15-ц, залишеним без змін у зазначеній нижче частині постановою Апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2018 року
(а. с. 26-47, т. 1) та постановою Великої Палати Верховного Суду від 03 липня
2019 року (а. с. 48-68, т. 1), встановлено факт постійного проживання дитини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з народження в квартирі АДРЕСА_1 , та визнано її членом сім`ї наймача ОСОБА_2 ; встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у період із 01 січня 2004 року до 14 квітня 2014 року; визнано незаконними та скасовано розпорядження органу приватизації від 01 серпня 2006 року № 295 про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_2 та свідоцтво про право власності на житло від 01 серпня 2006 року, яким посвідчено, що квартира АДРЕСА_1 , належить на праві особистої приватної власності ОСОБА_2 .
У вказаній справі встановлено, що ОСОБА_1 є дочкою відповідача ОСОБА_2 та членом сім`ї останнього, та з часу свого народження постійно проживала за адресою: квартира АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 є інвалідом дитинства та перебуває на диспансерному обліку в Полтавському психоневрологічному диспансері.
Вказана квартира перебуває у комунальній власності, основним квартиронаймачем якої є відповідач ОСОБА_2 , зареєстрований у вказаній квартирі з 03 грудня1985 року (ордер на вселення № 1684 від 14 жовтня 1985 року, виданий на ім`я батька відповідача - ОСОБА_4 разом із членами сім`ї, яким є відповідач ОСОБА_2 як син) (а. с. 105, т. 1).
У зазначеній справі також встановлено, що на час проживання однією сім`єю із дочками ОСОБА_1 та ОСОБА_5 за адресою: квартира АДРЕСА_1 , відповідач ОСОБА_2 , незважаючи на те, що у квартирі проживали інші члени сім`ї, вчинив дії з метою реєстрації вказаного житла, які стали наслідком одноособової реєстрації вказаної квартири у його особисту приватну власність, а саме: 27 березня 2006 року звернувся до уповноваженого місцевого органу приватизації житла, надав довідку про склад сім`ї наймача цієї квартири від 22 червня 2006 року, з якої вбачається, що
ОСОБА_2 у спірній квартирі проживає один і має право на житло відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», та у подальшому, на підставі розпорядження органу приватизації від 01 серпня
2006 року № 295 отримав свідоцтво про право власності на житло від 01 серпня 2006 року серії НОМЕР_1 .
Після остаточного завершення судового процесу у справі № 554/8023/15-ц позивач ОСОБА_1 , досягнувши повноліття ІНФОРМАЦІЯ_3, зареєструвала 31 січня 2020 року своє місце проживання за адресою: квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою КП «ЖЕО
№ 2» Полтавської міської ради № 505 від 10 лютого 2020 року, однак фактично
не вселилася у зазначене житло (а. с. 10, т. 1).
Судами встановлено, що відповідач ОСОБА_2 не визнає права його дочки (позивача у справі) на користування квартирою, що вбачається із його письмових пояснень та наданих заперечень під час розгляду справи по суті, оскільки відповідач вважає, що позивачу краще проживати разом із матір`ю
у домоволодінні останньої, а також вважає незаконним реєстрацію її місця проживання за спірною адресою.
З матеріалів, витребуваних із Полтавського відділу поліції ГУНП у Полтавській області, встановлено, що позивач ОСОБА_1 намагалася вселитися 04 квітня 2020 року у квартиру
АДРЕСА_1 , однак двері ніхто не відчинив, що за повідомленням ОСОБА_1 , відбувається постійно, і вона не має можливості зайти до житла. Відсутність підстав для кримінальної відповідальності, що було встановлено за результатом проведеної органом досудового розслідування попередньої перевірки заяви ОСОБА_1 від 04 квітня 2020 року про кримінальне правопорушення, не позбавляє права останньої звернутись до суду за захистом свого невизнаного та порушеного права на користування житлом (а. с. 89-97, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Частиною першою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
У статті 9 ЖК УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частин першої-другої статті 61, статей 64, 65 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер.
Члени сім`ї наймача, які проживають разом із ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом із наймачем і ведуть із ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.
Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Однак відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК УРСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом із наймачем. За змістом статті 65 ЖК УРСР за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Житлові права охороняються законом за винятком випадків, коли вони здійснюються всупереч із призначенням цих прав чи з порушення.
У справі, що переглядається, встановлено, що квартира АДРЕСА_1 перебуває у комунальній власності, основним квартиронаймачем якої є відповідач ОСОБА_2 , зареєстрований у вказаній квартирі з 03 грудня1985 року (ордер на вселення № 1684 від 14 жовтня 1985 року, виданий на ім`я батька відповідача - ОСОБА_4 разом із членами сім`ї, яким є відповідач ОСОБА_2 як син).
Позивач ОСОБА_1 є дочкою відповідача, особою з інвалідністю з дитинства, фактично проживала з відповідачем як член його сім`ї з часу свого народження
до 14 квітня 2014 року .
У зв`язку з припиненням сімейних відносин із відповідачем, мати позивача
ОСОБА_3 разом зі своєю неповнолітньою донькою (позивачем у справі)
ОСОБА_1 переїхали на інше місце проживання.
На час вибуття із спірного житла позивач ОСОБА_1 була малолітньою особою та особою з інвалідністю, яка самостійно не могла визначати своє місце проживання, а тому, суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що за позивачем збереглося право на користування житлом за місцем проживання її батька, незважаючи на факт зміни постійного місця проживання та сам факт не проживання в спірному житловому приміщенні.
Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Крім того, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.
Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).
Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду
від 16 грудня 2020 року у справі № 206/4028/18, від 04 липня 2018 року у справі
№ 711/4431/17 та враховано судом першої інстанції при розгляді цієї справи по суті спору.
Разом із тим, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 про вселення та встановлення заборони чинити перешкоди у користуванні житлом, суд апеляційної інстанції вважав, що після досягнення 14 років ОСОБА_1 своїм правом на вибір та зміну свого постійного місця проживання не скористалася. Оскільки ІНФОРМАЦІЯ_3 позивач досягла повноліття, а тому з цієї дати в неї припинилися гарантії збереження за нею права на проживання в житлі свого батька як неповнолітньої дитини. Після досягнення повноліття та набуття повної дієздатності правовідносини сторін регулюються загальними нормами житлового законодавства.
Проте, на думку апеляційного суду, після досягнення 18 років позивач у справі до січня 2020 року, тобто більше трьох місяців, жодних прав на проживання в квартирі відповідача не заявляла, зберігши своє постійне місце проживання за адресою:
кв. АДРЕСА_2 . При цьому суд апеляційної інстанції посилався на доктрину «venire contra factum proprium» щодо заборони суперечливої поведінки.
Із вказаним висновком апеляційного суду погодитися не можна з огляду на наступне.
Збереження житлового приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Вичерпного переліку таких поважних причин законодавство не встановлює, у зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи та правил щодо оцінки доказів.
У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 з народження до
14 квітня 2014 року постійно проживала в квартирі АДРЕСА_1 та була членом сім`ї наймача ОСОБА_2 . У зв`язку з припиненням сімейних відносин із відповідачем, мати позивача ОСОБА_3 разом зі своєю неповнолітньою донькою (позивачем у справі) переїхали на інше місце проживання. На час вибуття із спірного житла позивач ОСОБА_1 була малолітньою особою та особою з інвалідністю, яка самостійно не могла визначати своє місце проживання. Після досягнення позивачем 14 років ОСОБА_1 не могла скористатися своїм правом на вибір та зміну постійного місця проживання через існування розгляду судового спору у справі № 554/8023/15-ц. Після досягнення повноліття ІНФОРМАЦІЯ_3 позивач 31 січня 2020 року зареєструвала своє місце проживання у спірній квартирі та намагалася вселитися у спірне житлове приміщення.
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до житлого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді спорів, що виникають із житлових правовідносин, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності,
а також ставлення особи до спірного житла.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року).
ЄСПЛ неодноразово зазначав про те, що концепція «житла» за змістом статті
8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків із конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року).
Колегія суддів звертає увагу на те, що умовою реалізації принципу верховенства права при вирішенні спорів, у тому числі, щодо визнання права користування житлом та вселення особи, є принцип пропорційності.
ЄСПЛ розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема, й у питаннях захисту права власності.
Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.
З урахуванням зазначених норм права та релевантної практики ЄСПЛ можна зробити висновок про те, що принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв'язків.
Втрата триваючих зв`язків позивача із спірним житлом відбулася не через її власне волевиявлення, оскільки вона, будучи неповнолітньою дитиною у зв`язку
з припиненням фактичних шлюбних відносин батьків, проживала з матір`ю. Після досягнення позивачем 14 років ОСОБА_1 не могла скористатися своїм правом на вибір та зміну постійного місця проживання через існування розгляду судового спору у справі № 554/8023/15-ц, наявності у неї інвалідності та недосягнення повнолітнього віку. Разом із тим, у ОСОБА_1 зберігся намір ставитися до спірного жилого приміщення як до свого місця проживання, про що свідчить той факт, що досягнувши повноліття ІНФОРМАЦІЯ_3, позивач 31 січня 2020 року зареєструвала своє місце проживання у спірній квартирі. Крім того, судами встановлено та не заперечувалося відповідачем факт чинення перешкод ОСОБА_2 у користуванні житлом позивачу, яка намагалася вселитися у спірну квартиру та зверталася до правоохоронних органів з метою захисту порушених прав.
Ураховуючи принцип пропорційності між застосованим заходом
та переслідуваною метою, якою є захист порушених прав особи в аспекті статті
6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дотримуючись загальних засад цивільного законодавства, таких як справедливість, добросовісність та розумність, та на забезпечення виконання завдань цивільного судочинства щодо ефективного захисту порушених, невизнаних прав та інтересів, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, надав належну правову оцінку наявним у справі доказам та взаємовідносинам сторін, за сукупності яких дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог таухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Висновки суду першої інстанції відповідають принципу справедливості та забезпечують ефективне поновлення порушеного права позивача.
Апеляційний суд не навів обґрунтованих мотивів на спростування висновків суду першої інстанції, покладених в основу рішення, та доказів, наданих сторонами, і помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактичних обставин у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.
Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції
і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті
413 ЦПК України.
Щодо розподілу судових витрат
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру заявлених позовних вимог. Судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови у позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша, друга статті 141 ЦПК України).
Додатковою постановою Полтавського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року вирішено питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, та постановлено компенсувати ОСОБА_2 за рахунок держави судові витрати у розмірі 1 271,00 грн.
У зв`язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про скасування постанови Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року по суті спору, а вирішення питання про розподіл судових витрат є взаємопов`язаними та похідними, колегія суддів вважає за необхідне скасувати також додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, якщо його також не звільнено від сплати цих витрат.
Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги та залишення в силі рішення суду першої інстанції, яким позовні вимоги задоволено, та враховуючи те, що позивач звільнена від сплати судового збору як особа з інвалідністю, судовий збір за подачу касаційної скарги, який підлягав сплаті у розмірі 5 044,80 грн (840,80 грн * 3) * 200 %), підлягає стягненню на користь держави з ОСОБА_2 .
Керуючись статтями 141, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року та додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року скасувати.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 жовтня 2020 року залишити в силі.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 5 044,80 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: А. І. Грушицький
А. А. Калараш
Є. В. Петров
О. С. Ткачук
